Жалобы на ... Превышение полномочий!

[valerchik]

ЗАЯВА ЩОДО НЕПРАВОМІРНпХ ДІЙ СУДДІ
Відповідно до статті 97 Закону „Про судоустрій України” Міністру юстиції  надано право ініціювати питання про дисциплінарну відповідальність судді.
Міністерство юстиції України хоче бути поінформованим щодо всіх випадків неправомірних дій суддів, з метою ефективного та оперативного вжиття відповідних заходів
ЦЯ  ЗАЯВА НЕ Є СКАРГОЮ НА РІШЕННЯ СУДУ

http://dubnojus.at.ua/index/blank_zajavi_shhodo_nepravomirnikh_dij_suddi/0-77

Будь-ласка, прочитайте зміст заяви уважно і надайте повну інформацію, яка нею вимагається. Подання кількох заяв щодо одного і того ж самого випадку різним посадовцям призведе тільки до втрати часу та жодним чином не вплине на результати розгляду. Якщо Ви маєте документи, які підтверджують факти, додайте їх до заяви та направляєте на адресу Міністерства юстиції України:
01025 , м. Київ ,провулок Рильський , 10

п вот здесь уже указан перечень тех нарушений которые совершает судья -
" ...
Опишіть неправомірні дії судді. Чому Ви вважаєте, що дії судді були неправомірними?
Підставами для ініціювання питання про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності за вчинення дисциплінарного проступку є:
-порушення суддями законодавства при розгляді судових справ:
-недотримання Конституції та законів України;
-порушення вимог щодо забезпечення повного, всебічного та об’єктивного розгляду судових справ з дотриманням встановлених законом строків;
-недодержання службової дисципліни та розпорядку роботи суду;
-розголошення відомостей, що становлять державну, військову, службову, комерційну та банківську таємницю, таємницю нарадчої кімнати, відомості про особисте життя громадян та інші відомості, про які вони дізналися під час розгляду справи в судовому засіданні, для забезпечення нерозголошення яких було прийнято рішення про закрите судове засідання.

недотримання вимог, що ставляться до судді:
1.щодо заборони:
-належати до політичних партій та профспілок;
-брати участь у будь-якій політичній діяльності або мати представницький мандат;
обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої;
2.не допускати вчинків та будь-яких дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об’єктивності, неупередженості та незалежності... "

По вопросу информации относительно судебных вопросов (адрес, Реквізити для сплати судового збору
 и т.д.)
Як звернутися до суду
 Як ознайомитися із судовим рішенням
 Як оскаржити судове рішення
 Судовий збір
 Правила допуску до суду
 Запитання-відповіді
рекомендую  http://www.court.gov.ua/sudytax/
http://www.court.gov.ua/sudy

или вот - Адреса, телефоны и реквизиты судов Украины:
http://tcg.net.ua/

-------------------
http://advocatesanswers.in.ua/index.php/2012-03-11-14-50-39/765-2011-09-23-08-14-11
Могут ли должностные лица органов ГНС составлять протоколы об административных правонарушениях

ГНАУ считает, что могут, и в письме от 23.02.2011 г. № 5173/7/10-1017/665 аргументирует свою точку зрения.

С этой целью ГНАУ обратилась к ст. 2342 Кодекса Украины об административных правонарушениях (далее – КоАП), согласно которой органы ГНС рассматривают дела об административных правонарушениях, связанных с уклонением от представления декларации о доходах (ст. 1641), нарушением порядка представления финансовой отчетности и ведения бухгалтерского учета при ликвидации юридического лица (ст. 1666).

Затем ГНАУ указывает, что с учетом ч. 1 и ч. 2 ст. 255 КоАП должностные лица органов ГНС могут составлять протоколы об административных правонарушениях по ст. ст. 512, 1551, 1631 – 1634, 16312, 164, 1641, 1645, 1666, 1772 КоАП.

Налоговый кодекс Украины (пп. 20.1.21) также предоставляет органам ГНС право на составление в отношении налогоплательщиков – физических лиц и должностных лиц налогоплательщиков – юридических лиц протоколов об административных правонарушениях в порядке, определенном законом. Причем такие права предоставляются председателям государственных налоговых администраций и начальникам государственных налоговых инспекций и их заместителям.

Вместе с тем согласно Гражданскому кодексу Украины (далее – ГКУ) представительством (на основании договора, закона, акта органа юридического лица и на других основаниях, установленных актами гражданского законодательства) является правоотношение, в котором одна сторона (представитель) обязана или имеет право совершить сделку от имени второй стороны, которую она представляет.

Представительство по доверенности может основываться на акте органа юридического лица (ч. 2 ст. 244 ГКУ).

Далее, проанализировав ст. 7 Закона Украины «О государственной налоговой службе в Украине» от 04.12.90 г. № 509-XII и Положение о государственной налоговой администрации в Автономной Республике Крым, области, городе Киеве и Севастополе, утвержденное приказом ГНАУ от 23.10.2007 г. № 601, ГНАУ пришла к такому выводу.

Действующее законодательство Украины не запрещает органам ГНС в лице председателей государственных налоговых администраций, начальников государственных налоговых инспекций и их заместителей давать полномочия должностным лицам таких органов на составление указанных выше протоколов об административных правонарушениях.

--------------------------------------
Учитывая то, что доверенности у проверяющих нет, а направление на проверку доверенностью не считается, то есть повод считать, что составлять Протокол об админправонарушении хоть главным налоговым инспектором, хоть помощником главного, полномочий у них никаких нет. А составление его рядовыми сотрудниками - превышение служебных полномочий!

--------------------------------------
Про судову практику у справах
про перевищення влади або службових повноважень
Постанова Пленуму Верховного Суду України
від 26 грудня 2003 р. № 15

Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Перевищення влади або службових повноважень є небезпечним злочином, який вчинюється у сфері службової діяльності і посягає на охоронювані законом права й інтереси окремих громадян, інтереси юридичних осіб, державні та громадські інтереси.

Суди в основному вирішують справи про такі злочини з додержанням вимог закону. Проте в їх діяльності є й недоліки, пов’язані з неправильним розумінням об’єктивної сторони і кваліфікуючих ознак цього злочину, відмежуванням його від суміжних злочинів. Допускаються помилки при призначенні покарання.

З метою забезпечення однакового застосування судами законодавства у справах зазначеної категорії Пленум Верховного Суду України постановляє:

1. Звернути увагу судів на те, що належне здійснення правосуддя у справах про перевищення влади або службових повноважень повинно максимально сприяти захисту охоронюваних законом прав та інтересів окремих громадян, інтересів юридичних осіб, державних і громадських інтересів, зміцненню законності та правопорядку.

2. При розгляді справ про перевищення влади або службових повноважень суди відповідно до вимог ст. 161 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК) повинні, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, створювати необхідні умови для виконання сторонами їхніх процесуальних обов’язків та здійснення наданих їм прав, зокрема щодо з’ясування всіх фактичних обставин справи; службового становища й кола повноважень особи, обвинувачуваної у вчиненні злочину; мотиву, мети і характеру вчинених дій, їх зв’язку зі службовим становищем зазначеної особи та наслідками, що настали; даних, що характеризують цю особу, її поведінку до вчинення злочину.

Суди зобов’язані вимагати від органів досудового слідства долучення до матеріалів кримінальних справ про перевищення влади або службових повноважень копій нормативно-правових актів, положень, інструкцій, інших документів, що розкривають характер повноважень службової особи.

3. Судам необхідно мати на увазі, що виконавцем (співвиконавцем) злочину, відповідальність за який передбачена ст. 365 Кримінального кодексу України (далі – КК), може бути лише службова особа. При вирішенні питання про те, чи є особа службовою, потрібно виходити з положень, що містяться у примітках 1 і 2 до ст. 364 КК.

Відповідальність за ст. 365 КК настає лише за умови, що дії службової особи були зумовлені її службовим становищем і пов’язані з її владними чи службовими повноваженнями. Якщо такого зв’язку не встановлено, дії винного за наявності до того підстав можуть кваліфікуватися за статтями названого Кодексу, що передбачають відповідальність за злочини проти особи, власності, громадського порядку тощо.

Організаторами, підбурювачами, пособниками перевищення влади або службових повноважень можуть визнаватись як службові, так і не службові особи. Дії таких співучасників потрібно кваліфікувати за відповідними частинами статей 27 та 365 КК.

4. Відповідно до ч. 1 ст. 365 КК перевищенням влади або службових повноважень визнається умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав чи повноважень, якщо ними заподіяно істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб.

При вирішенні питання про те, чи є вихід за межі наданих прав або повноважень явним, суди мають враховувати, наскільки він був очевидним для службової особи і чи усвідомлювала вона протиправність своєї поведінки. Мотиви та мета вчинення таких дій можуть бути різними і на кваліфікацію злочину, як правило, не впливають.

Ставлення службової особи до наслідків вчинюваних нею дій можливе як умисне, так і необережне.

[valerchik]

5. Судам необхідно відмежовувати перевищення влади або службових повноважень від зловживання владою або службовим становищем. В останньому випадку службова особа незаконно, всупереч інтересам служби використовує надані їй законом права і повноваження (ст. 364 КК).

Під перевищенням влади або службових повноважень треба розуміти:

а) вчинення дій, які є компетенцією вищестоящої службової особи цього відомства чи службової особи іншого відомства;

б) вчинення дій, виконання яких дозволяється тільки в особливих випадках, або з особливого дозволу, або з додержанням особливого порядку, – за відсутності цих умов;

в) вчинення одноособово дій, які могли бути вчинені лише колегіально;

г) вчинення дій, які ніхто не має права виконувати або дозволяти.
6. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 365 КК, є заподіяння істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб.

Згідно з п. 3 примітки до ст. 364 КК шкода, якщо вона полягає в спричиненні матеріальних збитків, визнається істотною за умови, що вона в 100 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Якщо шкода полягає у заподіянні суспільно небезпечних наслідків нематеріального характеру, питання про її істотність вирішується з урахуванням конкретних обставин справи. Зокрема, істотною шкодою можуть визнаватися порушення охоронюваних Конституцією України чи іншими законами прав та свобод людини і громадянина (право на свободу й особисту недоторканність та недоторканність житла, виборчі, трудові, житлові права тощо), підрив авторитету та престижу органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, порушення громадської безпеки та громадського порядку, створення обстановки й умов, що утруднюють виконання підприємством, установою, організацією своїх функцій, приховування злочинів.

При вирішенні питання про те, чи є заподіяна шкода істотною, потрібно також ураховувати кількість потерпілих громадян, розмір моральної шкоди чи упущеної вигоди тощо.

У разі заподіяння поряд із матеріальними збитками і шкоди нематеріального характеру загальна шкода від злочину може визнаватись істотною навіть у випадку, коли зазначені збитки не перевищують 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

7. Відповідальність за кваліфіковані види перевищення влади або службових повноважень настає лише за наявності всіх ознак злочину, передбачених ч. 1 ст. 365 КК, і хоча б однієї кваліфікуючої ознаки, передбаченої ч. 2 або ч. 3 зазначеної статті.

При цьому необхідно мати на увазі, що перевищення влади або службових повноважень, супроводжуване насильством, застосуванням зброї або болісними й такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями (ч. 2 ст. 365 КК), як правило, вже за змістом цих дій свідчить про заподіяння істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам громадян.

8. Насильство при перевищенні влади або службових повноважень може бути як фізичним, так і психічним. Якщо фізичне насильство полягає в незаконному позбавленні волі, завданні побоїв або ударів, заподіянні легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, у мордуванні, а психічне – у реальній погрозі заподіяння фізичного насильства щодо потерпілого чи його близьких, дії винної особи потрібно кваліфікувати за ч. 2 ст. 365 КК.

9. Болісними й такими, що ображають особисту гідність потерпілого (ч. 2 ст. 365 КК), необхідно вважати дії, які завдають йому особливого фізичного болю чи моральних страждань. Вони можуть полягати у протиправному застосуванні спеціальних засобів (наручники, гумові кийки, отруйні гази, водомети тощо), тривалому позбавленні людини їжі, води, тепла, залишенні її у шкідливих для здоров’я умовах, використанні вогню, електроструму, кислоти, лугу, радіоактивних речовин, отрути, а також у приниженні честі, гідності, заподіянні душевних переживань, глумлінні тощо.

10. Тяжкими наслідками при перевищенні влади або службових повноважень (ч. 3 ст. 365 КК) визнаються заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень або смерті, доведення його до самогубства, спричинення матеріальних збитків, які у 250 і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян (п. 4 примітки до ст. 364 КК), розвал діяльності підприємства, установи, організації, їх банкрутство, створення аварійної ситуації, що потягла людські жертви, тощо.

11. Умисне заподіяння смерті чи тяжкого тілесного ушкодження при перевищенні влади або службових повноважень кваліфікується за сукупністю злочинів – за ч. 3 ст. 365 КК та однією з таких його статей: 112, 115, 121, 348, 379, 400, а вчинення таких дій через необережність охоплюється ч. 3 ст. 365 КК і додаткової кваліфікації за ст. 119 чи ст. 128 КК не потребує.

Умисне вбивство або умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, вчинене службовою особою при перевищенні меж необхідної оборони, кваліфікується за ст. 118 або ст. 124 КК.

Якщо перевищення влади або службових повноважень призвело до самогубства потерпілого чи спроби його вчинити, наслідком якої стало тяжке тілесне ушкодження, дії службової особи підлягають кваліфікації за ч. 3 ст. 365 КК і додаткової кваліфікації за ст. 120 цього Кодексу не потребують.

12. У разі, коли при перевищенні влади або службових повноважень фізичне насильство полягало в катуванні, відповідальність за яке передбачена ч. 1 ст. 127 КК, вчинене охоплюється ч. 2 ст. 365 цього Кодексу. Якщо ж катування містило ознаки злочину, відповідальність за який передбачена ч. 2 ст. 127 КК, дії службової особи необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів – за ч. 2 ст. 127 і ч. 2 ст. 365 КК.

Перевищення влади або службових повноважень, поєднане з незаконним позбавленням особи волі (ч. 1 або ч. 2 ст. 146 КК), кваліфікується за ч. 2 ст. 365 КК, а якщо таке позбавлення волі потягло тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 146 КК), – за ч. 3 ст. 365 КК. Вчинення цих злочинів організованою групою належить кваліфікувати за сукупністю ч. 3 ст. 146 і ч. 3 ст. 365 КК.

13. При вирішенні питання про кваліфікацію дій службової особи за ч. 2 ст. 365 КК за ознакою застосування зброї треба враховувати, що нею визнаються предмети, призначені для ураження живої цілі, і що вона може бути як вогнепальною (у тому числі гладкоствольною), так і холодною. Застосування зброї передбачає не тільки заподіяння чи спробу заподіяння за її допомогою тілесних ушкоджень або смерті, а й погрозу нею.

Розглядаючи справи, пов’язані з незаконним застосуванням зброї службовими особами, які мають право володіти нею, суди зобов’язані керуватися нормативними актами, що визначають підстави й порядок її застосування цими особами.

У разі застосування службовою особою при перевищенні влади або службових повноважень зброї, якою вона володіла незаконно, її дії необхідно додатково кваліфікувати за ст. 262 або ст. 263 КК.

14. Суди повинні мати на увазі, що перевищення влади або службових повноважень, поєднане з умисним знищенням чи пошкодженням чужого майна без обтяжуючих обставин (ч. 1 ст. 194, ч. 1 ст. 347, ч. 1 ст. 352, ч. 1 ст. 378, ч. 1 ст. 399 КК), кваліфікується за відповідною частиною ст. 365 КК і додаткової кваліфікації за переліченими статтями про злочини проти власності не потребує.

Якщо перевищення влади або службових повноважень було поєднане з діями, відповідальність за які передбачена частинами другими зазначених статей, а також ч. 3 ст. 399 КК, вчинене винним має кваліфікуватися за сукупністю злочинів.

15. Коли службова особа перевищила владу або службові повноваження з метою запобігти шкідливим наслідкам, більш значним, ніж фактично заподіяна шкода, і їх не можна було відвернути іншими засобами, її дії як вчинені в стані крайньої необхідності відповідно до ст. 39 КК не можуть бути визнані злочинними.

16. Питання про відповідальність службової особи, яка перевищила владу або службові повноваження на підставі наказу чи розпорядження керівника, і це потягло шкідливі наслідки, вирішується з урахуванням вимог ст. 41 КК.

17. Звернути увагу судів на те, що злочини, відповідальність за які передбачена ч. 2 ст. 157 КК (перешкоджання здійсненню виборчого права), ч. 2 ст. 162 (порушення недоторканності житла), статтями 371–373 (завідомо незаконні затримання, привід або арешт, притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності, примушування давати показання) та ч. 2 ст. 376 КК (втручання в діяльність судових органів), являють собою спеціальні види перевищення влади або службових повноважень. Кваліфікація дій виконавців і співучасників цих злочинів ще й за ст. 365 цього Кодексу можлива лише за наявності реальної сукупності останніх.

18. Члени громадських формувань з охорони громадського порядку під час її здійснення мають спеціальні владні повноваження, а отже, виконують функції представників влади. У зв’язку з цим за наявності в їхніх діях ознак перевищення влади або службових повноважень вони притягаються до відповідальності за відповідною частиною ст. 365 КК.

19. Військова службова особа за перевищення влади чи службових повноважень несе відповідальність за ст. 424 КК.

20. Призначаючи покарання особам, винним у перевищенні влади або службових повноважень, суди мають неухильно виконувати вимоги ст. 65 КК щодо індивідуалізації покарання, а саме враховувати характер вчиненого діяння, тяжкість наслідків, що настали, дані про особу винного та інші обставини, які пом’якшують чи обтяжують покарання.

Оскільки позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю в усіх частинах ст. 365 КК передбачене як обов’язкове додаткове покарання, суди можуть не застосовувати його лише за наявності умов, визначених ст. 69 КК, з обов’язковим наведенням у вироку мотивів прийнятого рішення.

При розгляді справ про злочини, передбачені ч. 2 або ч. 3 ст. 365 КК, суди повинні з’ясовувати, чи є у підсудного військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, і відповідно до ст. 54 КК вирішувати питання про доцільність позбавлення засудженого звання, рангу, чину, класу і зазначати про це у вироку.

21. Відповідно до вимог статей 23 і 232 КПК судам необхідно в кожній справі виявляти причини й умови, які сприяли перевищенню влади або службових повноважень, і реагувати на них шляхом винесення окремих ухвал (постанов).

22. Визнати такою, що втратила чинність, постанову Пленуму Верховного Суду України від 27 грудня 1985 р. № 12 “Про судову практику в справах про перевищення влади або посадових повноважень” (зі змінами, внесеними постановами Пленуму від 4 червня 1993 р. № 3 та від 3 грудня 1997 р. № 12).

[valerchik]

Основні вимоги до поведінки державних службовців

Проведення в Україні адміністративної реформи, що передбачає також вдосконалення системи державної служби, не принесе бажаного по¬зитивного результату, якщо не будуть запроваджені нові підходи до право¬вого регулювання поведінки державних службовців.
Як відомо, у чинному Законі України «Про державну службу» (далі – чинний Закон) поведінці державних службовців присвячено окрему статтю: «Стаття 5. Етика поведінки державного службовця», згідно з якою дер¬жавний службовець повинен: сумлінно виконувати свої службові обов’яз¬ки; шанобливо ставитись до громадян, керівників і співробітників, дотри¬муватися високої культури спілкування; не допускати дій та вчинків, що можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця».
Зрозуміло, що посилення вимог до поведінки державних службовців повинно здійснюватися одночасно як з боку держави – засобами права, так і з боку суспільства – засобами моралі. На нашу думку, успішне роз¬в’язання зазначених проблем можливе шляхом встановлення певних, ви¬важених, зрозумілих і, головне, прийнятних для сучасного українського суспільства морально-етичних вимог до допустимих проявів поведінки дер¬жавних службовців та їх законодавчого закріплення. Складність практич¬ної реалізації цього завдання полягає, насамперед, у виробленні тих пра¬вил поведінки державних службовців (далі – службовців), що є дійсно загальновизнаними, а також у розв’язанні проблеми співвідношення юри¬дичних норм і морально-етичних приписів.
Нині вимоги до поведінки існують, але вони розпорошені по різних, переважно підзаконних, актах. Гадаємо, що потрібно зосередити всі вимо¬ги до поведінки державних службовців в одному законодавчому акті коди¬фікованого типу. Це дасть змогу, по-перше, згрупувати вимоги в конкрет¬них нормах у взаємозв’язку та залежно від ступеня їх суспільної небезпе¬ки; по-друге, встановити певне співвідношення між моральною відпові¬дальністю й відповідальністю правовою за порушення чітко визначених правил поведінки; по-третє, вдосконалити юридичну відповідальність за порушення або недотримання правил поведінки службовцями шляхом законодавчого встановлення як загальних (для всього корпусу службовців), так і спеціальних вимог (для особливої категорії службовців – посадових осіб).
Доречно нагадати, що українськими ученими й практиками за дору¬ченням Міністерства юстиції України було розроблено робочий варіант проекту Кодексу основних правил поведінки державного службовця (далі – Кодекс поведінки). Цей проект є результатом творчого осмислення про¬блем поведінки у сфері органів державного управління і пропонує певний варіант її розв’язання. Поки що ці пропозиції не знайшли свого законо¬давчого втілення. Разом з тим, його основні концептуальні положення та нормативні конструкції залишаються, на наш погляд, актуальними і мо¬жуть бути використані в подальшій законопроектній роботі. Тим більше, що зазначений законопроект здобув позитивну оцінку закордонних екс¬пертів.
Оскільки в одному правовому акті, навіть кодифікованого типу, об’єк¬тивно неможливо регламентувати всю багатоманітність аспектів поведінки службовців державної служби, у проекті Кодексу поведінки вміщено лише основні вимоги до поведінки державних службовців як осіб, на котрих повною мірою поширюється дія чинного Закону України «Про державну службу». Хоча існує і такий погляд, що в майбутньому він (Закон «Про державну службу») мав би поширюватися й на інших осіб, віднесених до сфери державної служби у широкому розумінні.
Основними вимогами до поведінки службовців необхідно, на наш погляд, вважати наступні:
а)            додержання законності у своїй професійній діяльності;
б)            додержання загальновизнаних у суспільстві морально-етичних ви¬мог поведінки;
в)            недопущення проявів корупції;
г)             добросовісне й професійне виконання своїх службових повноважень;
д)            збереження державної та іншої охоронюваної законом таємниці;
е)            сприяння громадянам України у практичній реалізації їхніх прав і свобод.
Відповідно до Конституції України, службовець під час виконання служ¬бових повноважень має діяти на підставі, в обсязі та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України (ст. 19). Причому службовець пови¬нен провадити свою діяльність виключно у межах наданих відповідній посаді службових повноважень, а його рішення та дії повинні відповідати вимо¬гам, визначеним чинним законодавством.
Слід ураховувати, що в своїй повсякденній діяльності службовці керу¬ються не так безпосередньо Конституцією і законами України, як різно¬манітними підзаконними актами, зокрема численними відомчими інструк¬ціями, положеннями, рекомендаціями тощо. Виходячи з принципу закон¬ності, правові акти, що закріплюють особливості правового статусу служ¬бовця, не повинні суперечити Конституції та законам України, обмежу¬вати права і свободи службовця, встановлювати для нього не передбачені законом пільги або інші переваги, скасовувати встановлені законом об¬меження чи заборони щодо державної служби.
У майбутньому Кодексі поведінки має бути зазначено, що сприяння у межах службових повноважень утвердженню та забезпеченню прав і сво¬бод людини й громадянина, закріплених Конституцією і законами Украї¬ни, є обов’язком кожного службовця. Службовець у своїй діяльності зобо¬в’язаний також забезпечувати дотримання визначених законом прав органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності.
Нині в Україні етичні вимоги до поведінки службовців здебільшого сприймаються як важливий різновид професійної етики, що являє собою сукупність моральних правил поведінки службовців, за допомогою яких можна оцінити їхню діяльність з точки зору таких цінностей, як справед¬ливість, чесність, совість, гідність, людяність, чуйність, відповідальність, професіоналізм, патріотизм тощо.
Одним із важливих і водночас непростих є питання недопущення зло¬вживань службовцями своїм службовим становищем. Будь-які прояви сва¬вілля або байдужості державного службовця до правомірних дій та вимог громадян слід визнати неприпустимими. Службовець зобов’язаний з пова¬гою, шанобливо ставитися до інших службовців, громадян, бути ввічли¬вим, коректним у службових стосунках, дотримуватися високої культури спілкування. У свою чергу, він має право на повагу як особистої гідності, так і особливостей його правового статусу з боку керівників, інших служ¬бових і посадових осіб та громадян. Службовець повинен уникати дій, які можуть бути розцінені як використання службового становища у власних чи корпоративних інтересах або можуть негативно вплинути на його репу¬тацію як державного службовця. Він не повинен вчиняти дії, які можуть негативно вплинути на його моральний образ як під час виконання служ¬бових повноважень, так і поза межами державної служби. Для службовців, які допустили такі дії, це повинно мати негативні наслідки, зокрема, зако¬ном передбачена юридична відповідальність.
У принциповому плані потребує розв’язання питання політичної лояльності службовців до політичного керівництва. Йдеться не про втручання в особисте життя чи обмеження певними рамками світо¬гляду службовця як людини чи громадянина. Оскільки держава гаран¬тує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і за¬конами України (частина четверта ст. 15 Конституції), в Кодексі по¬ведінки слід зазначити, що службовець повинен утримуватися від ак¬тивної політичної діяльності у формі політичних заяв і акцій, не може будь-яким іншим чином засвідчувати під час виконання повноважень державної служби своє особливе ставлення до певних політичних партій або громадсько-політичних рухів: брати участь у мітингах, маніфеста¬ціях, передвиборчій агітації, висловлювати публічно свої симпатії чи антипатії до політичних партій, їх програмних документів та їх лідерів тощо. Винятки із цього правила мають бути зроблені щодо випадків антигуманної, антиконституційної, антидержавної діяльності відпо¬відних політичних сил.
На практиці доволі часто можуть виникати нестандартні ситуації, зу¬мовлені так званим «конфліктом інтересів». Службовець не повинен ви¬користовувати своє службове становище для одержання додаткових, тоб¬то не передбачених законодавством доходів, пільг або інших переваг від будь-яких юридичних та фізичних осіб як для себе, своїх родичів та близь¬ких, так і для інших осіб.

[valerchik]

Він також не повинен порушувати обмеження і заборони щодо дер¬жавних службовців, встановлені антикорупційним законодавством та За¬коном України «Про державну службу». Недопущення проявів корупції у діяльності службовця є однією з основних вимог до їх поведінки: службо¬вець повинен уникати будь-яких дій, які можуть давати підстави підозрю¬вати його в корупції.
Службовці постійно працюють з великим обсягом інформації. Тому їхня поведінка щодо збереження державної та іншої охоронюваної зако¬ном таємниці є одним з найважливіших об’єктів регулювання. Загальноп¬рийнятим вважається, що службовцю забороняється розголошувати дові¬рену йому у зв’язку з виконанням службових повноважень державну таєм¬ницю, іншу інформацію з обмеженим доступом, зокрема й після зали¬шення ним державної служби. Це питання є досить дискусійним, але сама його постановка, на наш погляд, є правильною. Тому пропонуємо встановити термін для нерозголошення державної або іншої охоронюваної зако¬ном таємниці відповідно до законів України «Про державну таємницю» та «Про інформацію», а для нерозголошення конфіденційної й приватної інформації – п’ять років після припинення державної служби, зокрема після виходу на пенсію.
У Кодексі поведінки потрібно також зазначити, що службовець не по¬винен використовувати отриману в процесі виконання службових повно¬важень інформацію, розголошення якої заборонене, як у своїх власних інтересах, так і в інтересах інших осіб. Зазначене повинно враховувати випадки, коли таке використання допустиме у чітко окреслених ситуаціях – коли воно спрямоване на відвернення реальної загрози життю або здо¬ров’ю людей.
Службовець у відносинах з громадянами зобов’язаний завжди пам’ята¬ти, що найважливішим завданням його службової діяльності є сприяння утвердженню пріоритету прав і свобод людини й громадянина. Він не по¬винен чинити дії, які порушують права, свободи і правомірні інтереси громадянина, групи або груп громадян, створювати перешкоди для здійснення цих прав, свобод й інтересів, вимагати виконання не передба¬чених законом обов’язків. Його поведінка повинна бути такою, аби гро¬мадянин був упевненим в тому, що йому сприятимуть і нададуть необхід¬ну допомогу в усіх його правомірних діях та вимогах.
Свої особливості має поведінка службовця у відносинах з об’єднання¬ми громадян, релігійними організаціями: головним критерієм тут має бути додержання принципів законності та неупередженості.
Службовець повинен діяти виключно на підставі закону, незалежно від особистих політичних поглядів, релігійних переконань, громадської діяльності. Обов’язково має бути заборонено віддавати перевагу будь-яким об’єднанням громадян, релігійним організаціям незалежно від їх чисельності, статусу, конфесійності, напрямів діяльності тощо, а та¬кож неправомірно позбавляти наданих їм законом прав. Відносини з об’єднаннями громадян, релігійними організаціями мають здійснюва¬тись службовцем виключно в межах повноважень, відповідних посаді, без права будь-якого втручання в їхнє внутрішнє життя та правомірну діяльність.
Службовець зобов’язаний припинити членство в політичній партії або громадсько-політичному русі на весь період проходження держав¬ної служби. Потрібно діяти відповідно до Закону України «Про по¬літичні партії». На жаль, явною недосконалістю цього Закону, як нам здається, є відсутність заборони на членство службовців у політичних партіях.
Службовець повинен бути толерантним і ставитися з повагою до різних релігійних організацій, їх представників, додержуватися у своїй діяльності принципу відокремлення церкви і релігійних організацій від держави, а школи – від церкви. У відносинах з об’єднаннями громадян службовець має дотримуватися принципу рівності перед законом громадських органі¬зацій та політичних партій. Службовець може брати участь у заходах, пов’язаних із відправленням релігійних обрядів, лише як приватна особа. Не можна, як здається, підтри¬мувати практику, коли найвищі посадові особи держави беруть участь у богослужіннях саме як представники держави. Вони можуть це робити виключно як приватні особи.
Службовці не повинні надавати приміщення державних органів та органів місцевого самоврядування для відправлення релігійних обрядів і демонстрування прихильності до будь-яких релігійних організацій. Вва¬жаємо, що такий підхід повною мірою повинен стосуватися також і по¬літичних партій та громадсько-політичних рухів.
У зв’язку з розширенням міжнародного співробітництва України регулювання поведінки службовців у відносинах з міжнародними організаціями, іноземними установами та іноземцями набуває особ¬ливого значення. Головним критерієм у вирішенні цього питання по¬винно бути те, що у відносинах з міжнародними організаціями, іно¬земними установами та іноземцями службовець під час виконання повноважень державної служби повинен діяти виключно в інтересах української держави.
У відносинах з представниками міжнародних організацій, іноземних установ та іноземцями службовець зобов’язаний діяти за правилами вста¬новленого відповідним чином протоколу, повинен поважати звичаї й тра¬диції інших народів та країн. Він не має права поширювати неофіційну інформацію, що стосується діяльності міжнародних організацій, інозем¬них установ та іноземців, а також додавати до офіційної інформації власні міркування без спеціального на те уповноваження.
Необхідно також законодавче закріпити, що службовцю забороняєть¬ся одержувати гонорари, будь-які кошти та майно від інших держав, міжна¬родних організацій, іноземних установ та іноземців, крім винагороди, пе¬редбаченої міжнародними договорами України, зокрема у зв’язку з отри¬манням спадщини, набуттям прав володіння об’єктами інтелектуальної власності, а також винагороди за результати наукової, викладацької або творчої діяльності.
Разом з тим, враховуючи міжнародний досвід, варто було б законодав¬че визнати, що допускається отримання державним службовцем незнач¬них особистих подарунків, які за своєю вартістю та призначенням відно¬сяться, за нормами міжнародного протоколу, до сувенірів. Що ж до більш значних за орієнтовною вартістю подарунків, то службовці не повинні мати права їх одержувати. Якщо ж зазначені подарунки фактично вручені службовцю від інших держав, міжнародних організацій, іноземних уста¬нов та іноземців, то вони мають бути внесені до спеціального реєстру (який має вестися у порядку, передбаченому законодавством України) і передані українській державі (визначеному законодавством державному органу).
На завершення зазначимо, що лише деякі з наведених вище вимог зна¬йшли своє відображення у затверджених Наказом головдержслужби Украї¬ни від 23.10.2000 р. № 58 Загальних правилах поведінки державного службовця. Але, по суті, цей відомчий документ містить обмежене коло правил поведінки.
До того ж істотною вадою цього відомчого акта слід визнати те, що конституційному принципу верховенства закону не відповідає його п. 26, який проголошує: «Порушення цих правил державними службовцями є підставою для застосування до них дисциплінарних стягнень, передбаче¬них Кодексом законів про працю України, а також Законами України «Про державну службу» та «Про боротьбу з корупцією».
На жаль, наведене формулювання суперечить вимозі п. 22 частини пер¬шої ст. 92 Конституції України, згідно з яким «діяння, які є... дисциплі¬нарними правопорушеннями, та відповідальність за них» визначаються виключно законами України.
Отже, з наведеного випливає, що не тільки вимоги до поведінки служ¬бовців, а й відповідальність за їх порушення повинні бути врегульовані виключно законами. З метою розв’язання питання правового регулю¬вання поведінки службовців потрібно прийняти повноцінний Кодекс поведінки і дисциплінарної відповідальності державного службовця. На нашу думку, це цілком відповідатиме як Концепції адміністративної реформи, так і Стратегії реформування системи державної служби в Україні.

[valerchik]

http://law-property.in.ua/articles/general-administrative-law/18-the-principles-of-administrative-law.html?tmpl=component&print=1&page=

Галунько Валентин Васильович
доктор юридичних наук, доцент
ПРИНЦпПп АДМІНІСТРАТпВНОГО ПРАВА

Принципи є провідною категорією в адміністративному праві всіх континентальних європейських країн. У принципах зміст права розкривається поглиблено, в них безпосередньо виявляється сутність права, його основи, закономірності суспільного життя, тенденції та потреби. Вдало юридичну природу принципів адміністративного права розкриває Ю.П. Битяк: це вихідні, об’єктивно зумовлені основоположні засади, відповідно до яких формується й функціонує система та зміст цієї галузі права. На його погляд, за межами соціальної активності та практичної діяльності суб’єктів принципи адміністративного права не можуть бути сформовані й закріплені, а тим більше реалізовані. У свою чергу В.К. Колпаков вважає, що принципи адміністративного права – це позитивні закономірності, пізнані наукою та практикою, закріплені у правових нормах, або узагальнення чинних у державі юридичних правил.
На основі засвідчених поглядів вчених і вихідних положень конституційного права України сформуємо характерні риси принципів адміністративного права:
1) вони формуються з метою забезпечення прав і свобод людини та громадянина і нормального функціонування громадянського суспільства та держави;
2) встановлюють керівні засади-настанови, що визначають найваж¬ли¬віші правила, за якими здійснюється та організується діяльність суб’єктів адміністративного права;
3) принципи адміністративно права характеризуються прогре¬сив¬ністю, засвідчують ідеальні для умов сучасності основоположні засади поведінки суб’єктів адміністративного права, але які є реально досяжними.
Отже, під принципами адміністративного права слід розуміти основні вихідні, об’єктивно зумовлені засади, на яких базується діяльність суб’єктів адміністративного права, забезпечуються права та свободи людини і громадянина, нормальне функціонування громадянського суспільства та держави.
Серед принципів сучасного адміністративного права можна виділити загальні та спеціальногалузеві. Загальні принципи мають фундаментальне значення для всієї галузі адміністративного права. Вони виявляються і деталізуються в галузевих принципах адміністративного права, які в свою чергу поділяються на основні принципи та принципи формування й функціонування його окремих інститутів (наприклад, принципи державної служби, принципи адміністративної відповідальності, принципи адміністративної процедури тощо).
Загальні принципи українського адміністративного права закріплені в Конституції України, конкретизуються і розвиваються в законодавчих та інших нормативно-правових актах. До цих принципів можна віднести:
- принцип пріоритету прав та свобод людини і громадянина;
- принцип верховенства права;
- принцип законності;
- принцип рівності громадян перед законом;
- принцип демократизму правотворчості й реалізації права;
- принцип взаємної відповідальності держави і людини;
- принцип гуманізму і справедливості у взаємовідносинах між державою та людиною.
Розкриття принципів адміністративного права необхідно розпочати з аналізу доктринальних положень реформування адміністративного права, які нині переживають період активного розвитку. Наріжним їх каменем є те, що цей процес сприймається, досліджується та розробляється крізь призму людиноцентристської спрямованості держави та її правового регулювання.
У вітчизняній теорії адміністративного права найбільш влучно така демократична традиція розкрита В.Б. Авер’яновим, який вважав, що сьогочасне вітчизняне адміністративне право ще докорінно відрізняється від адміністративного права європейських країн за своїм “духом”, за своєю ідеологією: в країнах Європи воно орієнтоване на забезпечення прав та інтересів людини, їх ефективний захист, а у нас – на задоволення потреб держави, державного управління (фактично – державного апарату). На противагу цьому пропонується в основу адміністративно-правової доктрини адміністративного права покласти “людино¬центрист¬ську” ідеологію, за якою держава має “служити” інтересам громади, тобто діяти на «благо людини» шляхом всебічного забезпечення пріоритету її прав, свобод й інтересів у сфері діяльності публічної адміністрації – органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Відповідно до таких роздумів вчений пропонує переосмислити принципи науки адміністративного права до “людиноцентристської” теорії.
Таким чином, першим принципом адміністративного права є прин¬цип пріоритету забезпечення прав і свобод людини та громадянина.
Це обґрунтовуються такими чинниками: 1) з погляду теорії природного права, право є справедливе та гуманне. Основним завданням права однозначно визнається забезпечення природних прав та свобод людини і громадянина – життя і здоров’я, честі, гідності, безпеки, права на опір насиллю тощо; 2) виходячи з цього будь-який адміністративно-правовий акт лише тоді може буде вважатись правовим, якщо він відповідає природному праву та узгоджується з ним; 3) основними глобальними напрямками діяльності суб’єктів публічної адміністрації, з погляду філософії природного праворозуміння, є пріоритет забезпечення охорони прав і свобод людини.
Позитивістське праворозуміння недоцільно використовувати для формування принципів адміністративного права, бо ця теорія за адміністративно-правовою нормою не бачить «Людину» як вищу цінність.
Отже, на основі філософії природного права доречно формувати принципи адміністративного права, а позитивістське праворозуміння є незамінним для вироблення методів та форм забезпечення прав і свобод людини і громадянина.
Принцип верховенства права є конституційним за ст. 8, але в ній не розкрито його розуміння. На слушну думку вчених, у силу домінування в країнах континентального права позитивізму принцип верховенства права має здебільшого вираз верховенства закону. Це було довгий час притаманно вітчизняному адміністративному праву. Прийняття КАС України дещо змінило це положення. У ньому проголошується, що суд у вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави; суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європей¬сько¬го Суду з прав людини.
З урахуванням викладених вище положень принцип верховенства права означає, що органи виконавчої влади визначають право як найвищу цінність, яка забезпечує права і свободи людини і громадянина.
Принцип законності в праві є похідним від принципу верховенства права і не повинен йому суперечити. Ідея верховенства закону – фундаментальна складова принципу законності, підґрунтя існування правової держави, діяльності її органів. Це означає:
1) суб’єкти публічної адміністрації зобов’язані при здійсненні будь-яких дій суворо дотримуватись законодавства України, діяти виключно відповідно до другої формули правового регулювання «заборонено все, крім того, що прямо дозволено законом», що знайшло своє відображення у ст. 6 Конституції України: «Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України» та ст. 19 : «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».
2) забезпечення дотримання законодавства всіма невладними фізичними та юридичними особами, при цьому фізичні особи, які не мають спеціального публічного статусу, мають право діяти відповідно до першої формули правового регулювання «дозволене все, крім того, що прямо заборонено в законі», що є закріпленим зокрема у ст. 23 Конституції України: «Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості»;
3) суворе дотримання суб’єктами публічної адміністрації адміні¬стра¬тивних процедур і правил юридичної техніки;
4) прийняття органами виконавчої влади та місцевого само¬вря¬ду¬вання всіх дозволених законодавством засобів щодо забезпечення попередження та припинення протиправних посягань на права, свободи та законні публічні інтереси фізичних і юридичних осіб, невідворотності притягнення винних у скоєнні правопорушення до юридичної відпо¬відаль¬ності та відновлення порушених прав і свобод.
Здійснюючи порівняльний аналіз принципів «верховенства права» і «законності» можна дійти таких висновків:
по-перше, фізичні особи, які не мають владного чи спеціального статусу, можуть користуватись в адміністративно-правових відносинах принципом верховенства права, відповідно до якого мають право виходити за межі дозволів формально діючого законодавства. Головне щоб при цьому не порушувались заборонні норми права та права й свободи інших фізичних та юридичних осіб;
по-друге, суб’єкти публічної адміністрації мають чітко діяти у межах законодавства України. Іншими словами, суворо дотримуватись принципу «законності» без права виходу за межі формально встановленої компетенції, за винятком безпосереднього та невідкладного захисту життя і здоров’я людини.
Принцип рівності громадян перед законом виявляється в тому, що не може бути жодних привілеїв чи обмежень за ознаками раси, політичних, релігійних переконань, соціального походження та іншими ознаками. Всі громадяни мають рівні права й обов’язки у сфері адміністративно-правових відносин: право на державну службу, на освіту, обов’язок відповідати за адміністративні правопорушення. Цей принцип має забезпечувати однакові «стартові» умови кожному громадянину для самореалізації в суспільстві.
Але при цьому треба пам’ятати, що право передусім встановлює формальну рівність серед однорідних суб’єктів. Наприклад, не існує формальної правової рівності між народним депутатом України і пересічним громадянином у сфері правотворчості, між викладачем і студентом у сфері начального процесу тощо. Відповідно, щоб з погляду адміністративного права говорити про рівність осіб перед законом, треба визначитись з їх адміністративно-правовим статусом. Тим самим адміністративне право встановлює формальну рівність однорідних суб’єктів (наприклад, усіх студентів).

[valerchik]

Принцип демократизму правотворчості та реалізації права виявляється в можливості громадян як безпосередньо, так і через своїх представників, різні організації брати участь у формуванні правової політики, в управлінні справами держави. Демократизм виявляється в розширенні повноважень органів місцевого самоврядування. Його можна вважати формою забезпечення прав і свобод громадян і одночасно методом управління й пошуку компромісу, поєднання свободи та порядку в дотриманні прав і свобод громадян.
Принцип взаємної відповідальності держави і людини означає, що держава й особа пов’язані взаємокореспондуючими правами і обов’язками. Порушення однією зі сторін своїх адміністративно-правових обов'язків тягне за собою юридичну відповідальність. Зокрема держава зобов’язана відшкодувати людині завдану їй матеріальну та моральну шкоду (ст. 56 Конституції України).
Принцип гуманізму і справедливості у взаємовідносинах між державою і людиною – це «дух» законів і всієї системи адміністративного законодавства, яким мають бути пройняті норми адміністративного права, що закріплюють відносини між суспільством, державою і людиною. Він виявляється передусім у вимозі шанобливого ставлення представників держави до людської гідності. Цей світоглядний принцип можна вважати своєрідним «двигуном» всієї складної системи взаємозв'язків держави й особи, який «рухає» суспільство до досягнення найвищого рівня розвитку.
В адміністративному праві він наповнюється цілком конкретним змістом, коли справа стосується певної особи. Йдеться, наприклад, про ситуації, пов’язані з розподілом благ або обов’язків, коли уповноважений орган чи посадова особа керується критеріями, визнаними законодавцем справедливими. Для особи цей принцип визначатиметься тим, чи пово¬дять¬ся з нею правильно, тобто відповідно до авторитетних стандартів, оскільки саме таке поводження задовольняє почуття справедливості.
Спеціальногалузеві принципи взаємопов’язані з принципами виконавчої діяльності Української держави. Принципи виконавчої діяльності – це потенційна основа формування галузевих принципів адміністративного права. Разом з тим необхідно відзначити, що в нормах адміністративного права принципи виконавчої діяльності постають у зміненому вигляді, набуваючи форми конкретних загальнообов’язкових вимог.
Спираючись на досягнення юридичної науки, аналіз чинного адміністративного законодавства України й практики його застосування, можна зробити висновок, що основні принципи формуються у площині взаємовідносин між суспільством і органами виконавчої влади. Вони є безпосереднім засобом реалізації загальних принципів і повніше розкривають природу формування та функціонування адміністративного права України, підкреслюють його місце і роль у правовій системі.
До основних принципів регулювання взаємовідносин суспільства й публічної адміністрації можна віднести:
служіння публічної адміністрації суспільству й людині;
обмеженість втручання публічної адміністрації в громадянське й особисте життя людини;
повнота прав і свобод громадян в адміністративно-правовій сфері;
зв’язаність публічної адміністрації законом і підконтрольності їх суду.
оптимальне доповнення й урівноваження державно-владних повноважень органів виконавчої влади з повноваженнями органів місцевого самоврядування
принципи гласності, відповідальності, самостійності діяльності публічної адміністрації.
Ці принципи мають пріоритетне галузеве значення та характе¬ризу¬ються певним змістом.
Служіння державної адміністрації людині й суспільству. Цей принцип відбиває головне, найсуттєвіше в адміністративному праві України, відзначає його основне соціальне призначення, систему визначальних цілей.
Усі норми адміністративного права мають виходити з того, що суспільні інтереси реалізуються через права й законні потреби окремих фізичних і юридичних осіб та соціальних груп. Служити людині – означає служити суспільству. Якщо законні інтереси окремих осіб не повною мірою співпадають із цілями розвитку держави, то адміністративне право України при забезпеченні публічних інтересів не може ігнорувати особисті потреби окремо взятої людини, а має максимально враховувати і задовольняти їх без порушення чинних законів. Справедливе, соціально-спрямоване адміністративне право не сумісне з будь-яким відхиленням від закону, принципів гуманізму й демократії.
Повнота прав і свобод громадян у адміністративно-правовій сфері. Цей принцип означає надання громадянам максимально широкого кола відповідних прав і свобод. У сучасних умовах повнота прав і свобод громадян в адміністративно-правовій сфері має викликати до життя справді новий рівень і захищеність їх інтересів. Законотворчій адміністративно-правовій практиці належить йти шляхом подальшої деталізації конституційних прав і свобод громадян, створення спеціальних законів, що регулюють відносини громадян і відповідних державних органів, механізм забезпечення наданих прав і свобод. Інший аспект реалізації цього принципу полягає в тому, що громадянин на свій розсуд вправі звертатися до будь-якого органу виконавчої влади, а останній зобов’язаний дати йому вичерпну відповідь. Отже, норми адміні¬стра¬тив¬ного права України повинні закріплювати відповідні обов’язки публічної адміністрації.
Принцип зв’язаності публічної адміністрації законом і під¬кон¬трольності її суду є одним із кращих засобів, «мистецьким винаходом» адміністративного права.
В умовах сьогодення він дуже добре формально визначений у вітчизняному адміністративному праві та означає, що: 1) при забезпеченні прав, свобод та законних публічних інтересів фізичних і юридичних осіб посадові особи органів виконавчої влади та місцевого самоврядування можуть діяти виключно відповідно до ст. 6 Конституції України, здійснюючи свої повноваження у встановлених Конституцією межах відповідно до законів України та ст. 19, в якій зазначається, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України»; 2) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень.
Обмеженість втручання публічної адміністрації в громадянське й особисте життя людини. Сутність цього принципу полягає в закономірному встановленні тієї межі, до якої втручання публічної адміністрації у відповідну діяльність продиктовано в існуючих історичних умовах інтересами народу України, після чого це втручання не є необхідним, оскільки воно сковує дію механізмів соціальної регуляції, порушує нормальні процеси, що відбуваються в громадському суспільстві, й знижує ефективність виконавчої влади.
Оптимальне доповнення й урівноваження державно-владних повноважень органів виконавчої влади з повноваженнями органів місцевого самоврядування. Сутність цього принципу полягає в наданні органам місцевого самоврядування максимально можливої свободи, в закріпленні за ними, наприклад, права оспорювати рішення, ухвалені органами державної виконавчої влади, зокрема в суді, брати безпосередню участь у здійсненні державної політики (ініціатива в правотворчості, пропозиції, подання тощо).
Принцип гласності означає, що публічна адміністрація при здійсненні своїх повноважень має діяти якомога більш відкрито. Дотримання цього принципу є актуальним, бо він, з одного боку, забезпечує можливість широкої участі громадськості в адміністративно-правовому регулюванні, з іншого – є бар’єром проти корупційних діянь. В умовах сьогодення цей принцип отримав ґрунтовну деталізацію у законах України від 13 січня 2011 р. № 2938-VІ «Про інформацію», від 23 січня 2011 р. № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації».
Принцип відповідальності полягає в тому, що суб’єкти публічної адміністрації, по-перше, зобов’язані забезпечити фізичним і юридичним особам непорушність їх публічних прав і свобод; по-друге, не допускати при цьому, щоб ті самі порушували права і свободи третіх осіб; по-третє, забезпечити притягнення винних у скоєнні правопорушень до адміні¬стра¬тивної відповідальності, а у випадку необхідності – до іншого виду юридичної відповідальності; по-четверте, створити умови для відновле¬ння порушеного права.
Принцип самостійності означає, що суб’єкти публічної адміні¬стра¬ції при забезпеченні прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб повинні мати формально визначені межі самостійних повноважень. Втручання в діяльність суб’єкта публічної адміністрації, який діє у встановлених законом межах, вищестоящого відомчого органу чи посадової особи має бути мінімальним, а інших суб’єктів, як правило, – тільки через суд. Дотримання цього принципу дозволить зменшити кількість випадків прийняття рішень на основі «телефонного права» та «замовлених справ».
Отже, принципи адміністративного права поділяються на такі види: 1) загальні принципи адміністративного права; 2) спеціально-галузеві принципи адміністративного права: а) основні галузеві принципи адміністративного права; б) принципи окремих інститутів адміні¬стра¬тив¬ного права.
Проте наведена класифікація і перелік принципів адміністративного права не претендує на однозначність та вичерпність, ця проблема вимагає подальшого наукового аналізу.
 
Джерело:
Адміністративне право України : [навчальний посібник] : [у 2-х томах] / [Галунько В.В., Олефір В.І., Пихтін М.П. та ін] ; за заг. ред. В.В. Галунька. — Херсон : ПАТ «Херсонська міська друкарня» 2011. — Т. 1 : Загальне адміністративне право. — 320 с. ISBN 978-966-1510-53-0 ISBN 978-966-1510-54-7, с. 62-71

Обновлено 30.06.2011

[valerchik]

Представництво з перевищенням повноважень

Діяльність представника має здійснюватися у межах повноваження. Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.
Перевищення повноваження — це довільне збільшення представником обсягу прав на здійснення правочинів, встановленого вказівками особи, яку представляють, або нормами права. При перевищенні повноважень представник зі своєї ініціативи розширює межі наданого йому повноваження, не погодивши такий відступ з особою, яку він представляє.
Перевищення повноваження можливе у кількісному і якісному відношенні. Кількісне перевищення повноважень полягає у довільній зміні показників, що характеризують кількісну сторону право-чину: число, вага, міра речей; термін договору, який укладається; розмір плати або покупної ціни. Якісне перевищення повноважень стосується властивостей і специфіки предмета правочину; вибору контрагента, з яким має бути укладений правочин; характеру правочину, вчинення дій, не передбачених довіреністю.
З врахуванням суб'єктивного ставлення представника до своїх дій та їх мети, можна виділити такі види перевищення повноважень:
1)  дії з перевищенням повноважень внаслідок помилки щодо обсягу останніх;
2)   умисне перевищення  повноважень у сподіванні отримати схвалення вчинених дій від особи, яку представляють;
3)  умисне перевищення повноважень з метою отримати вигоду для себе.
Правочин, вчинений з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки для особи, яку представляють, лише у разі подальшого схвалення цієї угоди. Якщо ж схвалення не відбудеться, то такий правочин правових наслідків для того, кого представляють, не має і повинен бути визнаний недійсним відповідно до ст.ст.215, 239, ч. І ст.241 ЦК. У перших двох випадках перевищення повноважень сторони повертаються у первісний стан. У випадку умисної діяльності з перевищенням повноважень з метою отримати вигоду для себе, правочин визнається недійсним, а на представника, крім того, покладається обов'язок відшкодування збитків, завданих тому, кого він представляв, і третій особі.
Крім того, за певних обставин (наприклад у випадку зловмисної домовленості представника і третьої особи про укладення правочину з перевищенням повноважень) виникає також обов'язок третьої особи відшкодувати особі, яку представляли, збитки, що виникли внаслідок дій представника з перевищенням повноважень.
Стаття 241 ЦК передбачає два варіанти поведінки особи, яку представляють, при представництві з перевищенням повноважень: 1) вона схвалює дії, вчинені від її імені; 2) вона відмовляється від схвалення дій, вчинених від її імені без повноважень або з перевищенням повноважень.
Схвалення дій представника можливе в різних формах: 1) схвалення шляхом заяви про це; 2) схвалення мовчазною згодою; 3) схвалення шляхом здійснення конклюдентних дій, що свідчать про прийняття правочину.
За своєю юридичною природою схвалення є одностороннім правочином, що вимагає сприйняття його третьою особою і представником. У схваленні виражається воля особи, яку представляють, надшити юридичною силою конкретну угоду, укладену для неї з перевищенням повноважень.
Положення ст.241 ЦК щодо можливості схвалення правочину, укладеного представником з перевищенням повноважень, поширюються лише на випадки добровільного представництва, оскільки при обов'язковому представництві воля особи, яку представляють, є нікчемною і правового значення не має.
В юридичній практиці постають питання про значення схвалення тим, кого представляють, угоди, укладеної з перевищенням повноважень. Як випливає з тексту ст.241 ЦК, несхвалення такого правочину ніби спричиняє повну його недійсність. Але такий висновок суперечить ст.217 ЦК, згідно з якою недійсність частини правочину не має наміром недійсність інших його частин.
Більш коректним здається припущення, що той, кого представляють, не може ухилитися від схвалення тієї частини угоди, яка відповідає повноваженням, — за умови, що можливе її самостійне існування. Тому угода, укладена з перевищенням повноважень, якщо її не схвалив той, кого представляють, може бути визнана судом частково дійсною (ст.ст.217, 240, 242 ЦК). Якщо ж самостійне існування частини угоди, укладеної в межах повноважень, не є можливим, то вона визнається повністю недійсною (ст.ст.215, 240, 242 ЦК).
Витрати, яких зазнав представник, що діяв з перевищенням повноважень, можуть бути стягнені з особи, яку він представляв, як безпідставно набуте майно за правилами гл.83 ЦК, за наявності всіх умов, необхідних для виникнення відповідних зобов'язань.
Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.
Інші форми встановлення й реалізації цивільних прав і обов'язків через інших осіб
Розмежування різних форм участі третіх осіб в установленні і реалізації цивільних правовідносин має істотне значення, оскільки полегшує вибір саме тих правових засобів, які дозволяють забезпечити досягнення бажаного економічного і правового результату.
Порівняймо представництво з подібними категоріями, які найчастіше зустрічаються в цивільному обігу.
Представництво й комісія. Коли особа діє за дорученням іншого, але від власного імені, має місце непряме представництво, або комісія. З представництвом ці відносини мають чимало спільного: і представник, і комісіонер діють в інтересах іншої особи; вони обидва вчиняють правочини з третьою особою, будучи уповноваженими на їх здійснення.

[valerchik]

Різниця між представництвом та комісією полягає в такому.
1)  комісіонер діє від власного імені, а тому правовий результат його дій настає для нього самого, хоч і не відображається на його майні.  Існування комітента (особи, в інтересах якої вчиняється правочин) для третьої особи юридичного значення не має;
2)  оскільки комісіонер у вчинених ним правочинах бере права та обов'язки безпосередньо на себе, для третіх осіб не мають значення обсяг повноважень комісіонера і зміст комісійного доручення, наданого йому комітентом. Укладення комісіонером правочину з порушенням вказівок комітента не має наслідком його недійсність, а лише створює право і обов'язок комітента брати його на свій рахунок. Для настання юридичного ефекту представництва суттєвим є знання третіх осіб про те, що представник діє від чужого імені, а також наявність та зміст повноваження;
3)  виступ комісіонера від власного імені зумовлює те, що його обов'язком є не тільки укладення угоди, а й її виконання. Виконання ж представником укладеної ним угоди не є обов'язковим.
Представництво і звичайне посередництво. Від звичайного посередництва представництво відрізняється таким:
1)  представник шляхом власного волевиявлення вчиняє правочин замість особи, яку він представляє. Посередники ж не відсторонюють особистої діяльності тих, кому вони учиняють сприяння, їх дії самі по собі не викликають встановлення правового відношення між двома контрагентами. Останні породжують його власними діями, спрямованими на цю мету. Відповідно звичайний посередник не має повноважень і діє від власного імені. Якщо посередник діє від імені іншої особи, він виступає вже не як звичайний посередник, а як представник;
2)  посередник, на відміну від представника, обстоює інтереси не одного, а одразу обох контрагентів у рівній мірі і захищає таким чином ще й суспільні інтереси;
3)  звичайне посередництво застосовується лише при укладенні правочинів у сфері  цивільного обігу між дієздатними особами. Сфера застосування представництва ширша: через представника можливим є як набуття, так і реалізація майнових і немайнових цивільних прав і обов'язків. Крім того, як особа, яку представляють, можуть виступати і недієздатні особи.
Представництво і договір на користь третьої особи. Як і за представництвом, на підставі договору на користь третьої особи для останньої безпосередньо виникають з юридичних дій інших осіб юридичні наслідки. Особа, яка уклала договір на користь іншого, як і представник, діє в інтересах того, на чию користь цей договір складений. Розмежування представництва і договору на користь третьої особи має практичне значення, як правило, для встановлення суб'єкта обов'язку при наданні зустрічного задоволення стороні, яка виконала договір на користь третьої особи. Різниця між ними полягає в такому:
1)  особа, яка укладає договір на користь третьої особи, діє не від її. а від власного імені, у зв'язку з чим сама стає стороною відповідного правового відношення;
2) третя особа набуває за договором не всіх прав і обов'язків, що виникають з нього, а лише окреме право вимоги. При представництві усі права та обов'язки з дій представника виникають лише у особи, яку представляють;
3)  суб'єкт, який уклав договір на користь третьої особи, діє не в силу повноваження, а лише на підставі свого волевиявлення, а тому між ним і третьою особою ніяких правовідносин не виникає. Натомість представника і особу, яку представляють,  пов'язують внутрішні правовідносини представництва.
Найбільші труднощі становить розмежування представництва і покладання виконання обов'язку боржника на третю особу згідно зі ст.528 ЦК, яке водночас має важливе значення, дозволяючи правильно вирішувати питання про можливість застосування до тих чи інших випадків виконання зобов'язання третьою особою норм права про необхідність надавати звіт, про можливість відмови третьої особи від виконання чужого зобов'язання тощо.
Всі випадки виконання зобов'язань замість боржника іншими особами можуть бути об'єднані у три групи:
1)   виконання зобов'язання здійснюється третьою особою без спеціального акта покладання на неї цього виконання (безпосередньо в силу закону). Так, зобов'язання перевезення, що прийняте на себе першим перевізником, виконується у відповідних частинах у силу закону наступними перевізниками;
2)  виконання зобов'язання третьою особою здійснюється за спеціальним погодженням цієї особи з однією з сторін зобов'язання (наприклад, за договором доручення);
3)  виконання зобов'язання здійснюється третьою особою за відсутності всіх наведених вище підстав за власним спонуканням.
Як і за представництвом, особа, на яку покладене виконання обов'язку боржника, своїми юридичними діями виконує чуже зобов'язання, створюючи тим самим безпосередньо для боржника за основним зобов'язанням правові наслідки. Як і представник, виконавець обов'язку пов'язаний певними правовими стосунками, внаслідок яких провадиться виконання лише з однією зі сторін основного зобов'язання. Основний боржник, як і особа, яку представляють, з покладанням виконання на третю особу не виключається з правового відношення, що виконується, і несе відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання третьою особою (крім випадків, прямо зазначених в законі).
Водночас незважаючи на значну подібність представництва і виконання зобов'язання замість боржника іншими особами, останнє не можна розглядати як один з випадків представництва, оскільки між ними існують суттєві відмінності:
1)  особа, на яку покладене виконання обов'язку боржника, на відміну від представника, діє від свого імені й виконує власний обов'язок перед боржником, хоча тим самим погашається і борг боржника за основним зобов'язанням;
2)  на відміну від представника і особи, яку представляють, третя особа, на яку покладене виконання, і боржник пов'язані між собою правовим відношенням, яке створює економічну підставу для покладання виконання в силу одностороннього волевиявлення боржника.
Представництво і порука. В силу договору поруки поручитель теж виконує обов'язок замість основного боржника з безпосереднім для останнього правовим результатом.
Проте дії представника і поручителя мають свої специфічні особливості:
1)  на відміну від представника, поручитель робить це від власного імені;
2)  відповідна дія є для поручителя виконанням власного обов'язку перед кредитором, яка виникла в нього з договору поруки;
3)  до поручителя, який виконав зобов'язання, на відміну від представника, переходять всі права кредитора за цим зобов'язанням;
4)  поручитель, на відміну від представника, діє в інтересах кредитора, а не основного боржника.
Отже, правовідносини представництва не є тотожними жодній іншій формі вчинення правочинів за допомогою третіх осіб. Залежно від особливостей тієї чи іншої форми посередництва розмежування між нею і представництвом можуть стосуватися сфери застосування, суб'єктного складу, мети, характеру і результату дій посередника як учасника певних правовідносин. При цьому принципова відмінність представництва від усіх інших форм встановлення та реалізації цивільних правовідносин між двома і більше особами за участю третьої особи полягає у характері взаємних суб'єктивних прав і обов'язків. Зовні це проявляється в тому, що лише представник діє від імені іншої особи, реалізуючи своє суб'єктивне право повноваження та виконуючи обов'язок представляти іншу особу.